Романіви: відома, талановита музична родина з Косова

Порушуючи тему музичних династій в мистецтві звуків, варто пригадати кілька імен з родин: М.Лисенка, К.Стеценка, В.Барвінського, М.Колесси, ближче до наших часів — композитора Віталія Годзяцького та його батька, композитора-реґента О. Годзяцького (Сніжинського), наших сучасників — родини Губаренків, Шамо, Колодубів… Косівщина теж подарувала Прикарпаттю славну музичну династію — родину Романівих.

Про те, що Косів і Косівщина — це перлина не лише Гуцульщини та карпатського краю, а й усієї України та українського світу, далеко за межами держави — відомо багатьом. До коштовностей найвищого засягу віднесемо не лише красу природи, унікальні пам’ятки культури краю, а й мистецький внесок талановитих особистостей, що збагатили матеріальну й духовну скарбницю цієї землі.

«У славному місті Косові, в самому центрі, біля Міської гори, жив Юрій Михайлович Романів», — так розпочинає свої спогади педагог-музикант Тарас Романів, онук Ю.М. Романіва (1887–1961), талановитого і працьовитого ткача. Саме його можемо визначити як родоначальника музичної династії Косова, про представників якої далі піде мова.

Юрій Михайлович Романів мав ткацьку майстерню, але був закоханий в музику: маючи абсолютний слух, грав на цимбалах, настроював інструмент без камертона.

У Юрія було четверо дітей. Найстарший син, Зеновій, спільно зі своєю сестрою Орисею мали приватну музичну школу. Дуже любив музику Остап (1923–1983), але доля його склалася драматично: перешкодою для розвитку як непересічного музиканта стали його патріотичні переконання і боротьба з окупаційними режимами Німеччини і СРСР.

Як учасника УПА, члена районового проводу ОУН, енкаведистські посіпаки упіймали його в криївці зі зброєю в руках. Засуджений до заслання, Р.Остап відбув його на каторзі (1946–1956). Родинні перекази свідчать, що в ув’язненні не марнував часу: спілкуючись з багатьма професійними музикантами, яких чимало було в гулагівських таборах з усієї тоталітарної імперії, самотужки підвищував свій музичний рівень.

Хоча після звільнення заробляв на хліб, як і батько Юрій, — ткацтвом, продовжував заняття музикою: став одним із засновників косівського оркестру народних інструментів (не міг бути призначеним його керівником через політичні погляди). Писав музичні твори. Його «Поему про Довбуша» для оркестру записали на платівку. Не маючи музичної освіти, все ж деякий час викладав гру на скрипці в музичній школі, маючи певний досвід табірної «самоосвіти».

Остап Романів постійно працював ткачем в артілі «Гуцульщина», де досяг мистецьких вершин: його ткацькі вироби містяться в багатьох музеях України та світу (США, Канаді, Австралії та ін.). Не полишив своїх патріотичних переконань: у 1975 році вивісив національний прапор на Міській горі. Цього не пробачила йому совєтська влада — у 1983 році його знайшли повішеним на тій же горі. Повертаючись у минуле і порівнюючи мистецькі реалії Косова 20-х, 30-х, 40-х років із сьогоденням, можна дійти висновку, що в цілковито несприятливих умовах бездержавності косівчани намагалися будувати цілісний, гармонійний світ.

Навіть Друга світова війна не могла перешкодити музичним стремлінням свідомих мешканців: сини Юрія Романіва — Зеновій, Остап, Роман були хористами косівської чоловічої капели під керівництвом Ольги Когут. У 1942 році на величному конкурсі у Львові, присвяченому 100-річчю від народження Миколи Лисенка, ця капела виборола друге місце, а брати Романівн були учасниками цього дійства.

Син Остапа — Тарас Романів — це вже цілковито інша історія нашого сучасника, музиканта широкого профілю і таланту. Отримавши добру музичну освіту в Івано-Франківському музичному училищі ім. Д. Січинського (клас скрипки Д. Ґригорчук, 1977) та на музично-педагогічному факультеті Прикарпатського університету ім. В.Стефаника (1989), Тарас виявляв себе в різних іпостасях музичної професії.

Спочатку його зацікавила естрадна музика, яку упровадив у стінах Косівської МШ, де, працюючи педагогом, організував оркестри — естрадний та народних інструментів. Забігаючи наперед, зазначу, що естрадні колективи Косова під керівництвом Т. Романіва займають призові місця в різних мистецьких змаганнях і додають естетичної насолоди слухачам.

Це — дитячий естрадний ансамбль «Віртуоз» — учасник багатьох конкурсів та концертів, який був переможцем Міжнародного Гуцульського фестивалю 1998 року і конкурсу «Яблуневий цвіт» у номінації естрадних ансамблів. Сьогодні Тарас Романів продовжує педагогічну працю в Косівській дитячій школі мистецтв (клас скрипки та гітари); керує дитячим естрадним оркестром.

Продовжуючи творчі наміри свого батька Остапа, він пише пісні, інструментальні композиції, здійснює аранжування різних творів для гітари та скрипки. Син Тараса Романіва, онук Остапа Романіва — Юрій Романів теж пішов музичним шляхом: закінчив клас фортепіано Косівської МШ, Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського та Національну музичну академію ім.М. Лисенка у Львові.

Юрій Романів

Крім академічного репертуару розлогої світової фортепіанної спадщини, його цікавила джазово-естрадна музика. З дитячих років юнак грав у різноманітних ансамблях на фортепіано та клавішних інструментах; вчився імпровізувати, виконувати сольні партії та акомпанемент (виступав у батьківському ансамблі «Віртуоз»). Навчаючись у Івано-Франківську, Львові, Юрій зростав як професійний музикант обраного жанру: сольні виступи у філармонії, участь в різних ансамблях, оркестрах — квінтет саксофоністів в Івано-Франківську чи камерний оркестр у Львові.

Хвиля сучасної музики остаточно заповнила творчість Ю. Романіва. Батько Тарас розповів, що Юрій був музикантом гурту «Ломагос бенд», з яким об’їхав пів Європи, також гуртів «Рімейк» та «Джем» (з останнім – працює донині). Зараз Юрій є керівником ансамблю Заслуженої артистки України Оксани Мухи. Він робить для ансамблю аранжування, фонограми. Плідно працює з Мар’яною Савкою, директоркою «Видавництва старого Лева», — поеткою, яка захопилася співом і є солісткою гурту «Тріо Мар’яничів».

Логічне продовження творчості наймолодшого з родини Романівих — Юрія — компонування пісень. У ткача-музиканта Юрія Михайловича Романіва був брат Іван Михайлович Романів, синові якого — Ігореві Івановичу пощастило продовжити музичні традиції родини у повоєнних умовах совєтської дійсності. Це вже інша галузка Романівих. Ігор Романів навчався в Коломийському педучилищі, викладав музику і співи в селах Косівщини.

Перебуваючи в 60-х рр. під добрим впливом свого старшого родича Остапа, продовжив зростання на професійній музичній стежці — закінчив музично-педагогічний факультет Івано-Франківського університету ім. В. Стефаника. Почав успішно працювати викладачем класу баяна в Косівській музичній школі; досяг значних педагогічних успіхів: за роки праці понад 25 його вихованців обрали музику своєю професією.

Продовжує прищеплювати любов до музики шкільній молоді у Косівському ліцеї ім. Ігоря Пелипейка, де вчаться діти з міста і навколишніх сіл. Тут Ігор Романів розширив свої музичні зацікавлення: керує хором, ансамблем сопілкарів тощо. Його активна, неспокійна вдача не обмежувалася лише музичною сферою — Ігоря неодноразово обирали депутатом Косівської міської ради, де доводилося вирішувати не тільки мистецькі чи педагогічні проблеми.

Донька Ігоря — Богдана (в заміжжі — Тимчук-Романів), народившись у сім’ї музикантів, продовжила музичні традиції родини Романівих. Після навчання в музичній школі Косова, закінчила Івано-Франківське музичне училище ім. Д. Січинського (клас фортепіано). У рідній школі почала працювати педагогинею-концертмейстеркою.

Також продовжила фахове зростання в Чернівецькому університеті ім. Ю. Федьковича. Старанність у праці та наполегливість дають результати: вихованці Богдани і нині працюють викладачами музичної школи; інші ж – дотепер беруть участь у різноманітних конкурсах, отримують нагороди.

У 1987 році група немолодих людей Косова, незважаючи на зрозумілі вікові проблеми, але окрилені світлими надіями та добрим досвідом власної пам’яті, мистецьких здобутків Косівщини, Гуцульщини, вирішила створити своєрідний ансамбль. У ньому мали би панувати пісня та весь той духовний, етичний, історичний обшир, який вона — пісня — символізує. За більш ніж 30-річний шлях ансамбль «Осіннє золото», як його назвали, здійснив багато цікавого й неповторного. Впродовж багатьох років ним керує Зоряна Романів, дружина Ігоря Романіва, мати Богдани Романів.

Маючи за плечима тривалий музично-педагогічний досвід (багато років плідно працювала викладачкою скрипки в Косівській музичній школі, також вона — багаторічний регент одного з Косівських храмів УПЦ), — поринула в новий світ фольклорного дійства, адже «Осіннє золото», за бажанням його учасників, демонструє не лише музичні, а й довершені сценічні вистави — з «акторами», діалогами за близькою для слухачів тематикою.

Нині в доробку ансамблю — численні нагороди за участь у конкурсах, фестивалях на Прикарпатті, в Україні. В основі репертуару — близькі для українського гуцульського краю теми: «Косівський базар», «Андріївські вечорниці», «Великодні забави», «Шевченківське свято» та ін. Ці сценічні вистави — зцементовані гумором та піснями, їхніми авторами є як самодіяльні композитори, так і відомі — наприклад, А.Кос-Анатольський.

Учасники «Осіннього золота» не ставлять перед собою надхмарних завдань, але роблять свою мистецьку роботу, виступаючи перед різними авдиторіями, в т.ч. — й перед воїнами, що сьогодні захищають суверенність країни на східних рубежах.

З нагоди 30-річчя ансамблю в Дрогобицькому видавництві «Посвіт» вийшов друком оригінальний збірник «Осіннє золото», в якому вміщено кращі твори репертуару з нотами та текстами. Віддаючи належне мистецтву ансамблю, його керівниці Зоряні Романів, письменник Василь Шкурган щиро пише про творчість «Осіннього золота»: «В любові до життя і всього рідного несуть між люди свою колективну наснагу з нашими незабутніми висловами, їх інтонаціями, уявленнями і віруваннями, переживаннями та завидною природною мудрістю».

Завершуючи розповідь про унікальну українську музичну родину Романівих з Косова, залишається додати: представники цього розгалуженого роду зуміли зберегти свої таланти і мистецькі почування впродовж сторіччя. Напевно, вони мали добрі зразки культури і традицій у попередню добу, продовжили їхній розвиток у роки катаклізмів і драм XX сторіччя, коли національне мистецтво зазнавало утисків і переслідувань від різних держав та ідеологій.

У своїй музичній діяльності — і не тільки в ній — Романіви послідовно зберігали національну основу в різний спосіб, культивували музику в багатьох жанрах і різновидах. Не забували цікавитись музичними творами європейської культури — хоча б у навчанні, — розвивали світ інструментальної музики (наприклад, ансамбль/ оркестр народних інструментів діяв у Косові ще в 20-х роках), хорового співу. Прислухаючись до новітніх звуків, що лунають у світі, Романіви-музиканти успішно й широко виявляють себе в різних жанрах естрадної культури — аж до джазу чи хіп-хопу.

Життя продовжується. Незважаючи на новітні виклики XXI сторіччя, музика України продовжує свій поступ уже в нових умовах незалежної держави, що володіє значними здобутками в різних царинах, в тому числі й у музиці. В нашій буремній історії культура справді трималася не лише на плечах видатних діячів, а й «дрібних» (за висловом І. Франка), які невпинно творили й продовжують творити наш народний організм.

Володимир Грабовський,
музикознавець, голова Конгресу української інтелігенції Дрогобиччини.

«Гуцульський край», №3, 15.01. 2021 року

Доповнення від Любомира Гавриша:
«Назагал усе правильно, за винятком історії пана Остапа Романіва. Свої останні роки життя він працював ткачем-надомником у творчому цеху Косівських художньо-виробничих майстерень, де майстром був мій тато, який і допоміг йому туди влаштуватися, бо на роботу таких не брали, а були побратимами по зброї в УПА. Лише тато уник депортації у Сибір, бо захворів на тиф і боївка залишила його у старому схроні, а самі перебралися на інше місце. Дядько Володимир забрав його додому, а через допомогу воєнкома Сабіра Закірова попав під амністію. А пан Остап ніякого прапора не вішав, повісили тоді прапори діоьничний міліції з с.Трача Слободян з родичем. А Романіва постійно тягали в КДБ й до тієї історії, коли треба було проявити бурхливу діяльність, тоді приїхала група КДБістів з Києва на чолі з майором Голушко, який згодом став Начальником КДБ України, а пізніше першим начальником КДБ Єльцинської Росії… Відповідно знову пана Остапа почали тероризувати за старою звичкою, а прапор повісили на Міській горі майже над його хатою, причому прив’язали ще якусь банку, то прапор не знімали, доки не прибули сапери.
В кінцевому результаті людина тонкої душевної організації не витримала знущань і вкоротила собі життя… Земля йому пухом!!!»
Доповнення від Тараса Зеня:
«Важливий факт. Один з Романівих, а саме Зеновій, був пластуном. Далі детальніше:
РОМАНІВ Зеновій, син Юрія та Людвіки
(13.04.1914, м. Косів – 18 або 20.04.1945, Німеччина)
Прибув до Пласту – 20.08.1927. Пластун 25 куреня ім. Михайла Павлика в Косові. Перший пластовий іспит склав 13.05.1928. Закінчив 6 бо 7-річну школу в 1930 р. і в тому ж році вступив до коломийської середньої торговельної школи, яку закінчив у 1934 р. Під час навчання заробляв лекціями, бо батько давав тільки частину грошей. Повернувшись до Косова допомагав працювати батькові у власній ткацькій школі. Підзаробляв грою на скрипці. В 1939-40х роках працював вчителем молодших класів у Вербовецькій сільській школі. Пізніше навчався у львівському інституті народної творчості (музика та композиція). Разом із братами Остапом і Романом були учасниками хору Анни Когут «Дзвінчук». Його робота датована 28 січня 1944 р. Вчитель-бухгалтер. Мобілізований Косівським РВК Станіславської області до Червоної Армії 06.06.1944 року. До осені був в учбовому центрі в Челябінську, потім відправили на фронт. Рядовий 440-го стрілецького полку 64-ї Могилівської стрілецької дивізії. В 1944 р. брав участь у боях на білоруському фронті. Останній лист написав за кілька днів до загибелі. Писав що відчуває, що не переживе цієї війни, але до останнього вірив. Вбитий в Німеччині у бою 18 або 20.04.1945 року.
Первинне місце поховання Німеччина, Бранденбург, Франкфурт крайс, м. Цібінген, південна окраїна, по дорозі на м. Бальков.»
Share